«Пожиттєвий» заклад для жінок
Цю пору року вони чекають завжди з нетерпінням: травень і червень для них – справжня мрія, яка, на щастя, для них щороку збувається. Хтось фантазує про закордонну подорож, а дехто – про купівлю авто, а більшість людей, звісно, прагнуть перемоги та миру… А вони рахують дні в очікуванні весняно-літньої мандрівки за межі свого «пожиттєвого» закладу.
Єдині близькі люди – працівники закладу
Спочатку, з 1963 року, коли почав функціонувати цей заклад, сюди потрапляли дівчатка з чотирьох до вісімнадцяти років з різним ступенем розумової відсталості. А вже коли вони ставали повнолітніми, виникала проблема: куди далі їх розподілити? То щоб не набувати зайвих клопотів, представники тодішньої місцевої влади вирішили переформовувати заклад. Відтак у селищі Понорниця колишнього Коропського району виник психоневрологічний інтернат для дорослих. Основне завдання – надання послуг по догляду із забезпеченням проживання для жінок з розумовими вадами. Для більшості підопічних (а сюди потрапляють тепер з 18 років і перебувають до кінця свого життя) працівники закладу – єдині близькі люди.
А потрапляють сюди не тільки через вроджені психічні відхилення, а й набуті – спричинені різними життєвими обставинами.
– До цих людей, які тут перебувають, треба ставитися з розумінням і без відрази, – каже директор Понорницького психоневрологічного інтернату Сергій Федосенко. – То як буває в житті: сьогодні нічого не підозрює людина, і вона цілком здорова, а раптом щось трапляється з головою – і все… Опиняється тут із психічним розладом. Тож від цього ніхто не застрахований.
Жанна проживала з чоловіком і двома дітьми в місті Городня. І раптом трапилася трагедія для родини – господиня захворіла на шизофренію. Опинилася тут. Така сама біда спіткала і Ольгу, у якої теж була повноцінна сім’я: чоловік, діти… А з Коропа потрапила сюди Галина, яка була медичною працівницею в лікувальному закладі… Отакі зламані психічною хворобою людські долі. І саме тут жінкам доводиться перебувати все своє життя.
Таня заміж захотіла
Молодчики з Прилуччини пообіцяли Тетяні видати її заміж. Списалися по інтернету. Приїхали по неї в інтернат. Наобіцяли їй багато чого, а головне – виникла можливість (так вона думала) реалізувати свою мрію. Проти її особистої згоди керівник інтернату нічого не міг вдіяти, хоча викликав і поліцію, і представника психологічної служби. «Запитав я в неї останній раз: чи дійсно вона хоче їхати? – Так, – відповіла», – пригадує тодішні події керівник інтернату.
А за деякий час Сергій Федосенко дізнався, що Таня проживає у жахливих умовах – у наметі за 60 кілометрів від будинку, де жили її нові «господарі». А основне «заняття» для молодої жінки – батрацтво. З ранку і до пізнього вечора вона повинна була працювати на великій земельній ділянці. Тож її мрія «втілилася» в догляд за морквою, огірками, картоплею…
Майже цілий рік потім витратив Сергій Федорович на юридично-правову епопею з оформлення необхідних документів щодо повернення жінки до інтернату. І таки це йому вдалося!
«Я дуже рада, що я знову тут з Сергієм Федоровичем», – з радістю резюмує тепер Тетяна.
І по щавель на луг ходять, і купатися на ставок теж
Підопічна цього закладу Альона – дієздатна, а тому зі своїми подругами самостійно ходить в центр селища та може знімати з банківських карток потрібну суму грошей і купляти щось у магазині.
– Сергій Федорович про нас піклується, – схвально відгукується про керівника закладу підопічна Альона, – запрошує сюди волонтерів, які нам приносять гостинці… Він нам дозволяє виходити і збирати щавель на яру. Це нам усім подобається. Ми дуже чекаємо, коли вже буде літо…
Інші жінки як почули про квасок, тут же підбігли, і, як діти, заметушилися. «Ой, скоро підемо по щавель! І я, і я…».
Альона розповіла, що це їхня мета і водночас – колосальне задоволення: виходити за межі закладу разом з іншими підопічними і збирати цю рослинку для зеленого борщу.
– Ми вже ходили цього року, але ще мало назбирали, – каже підопічна Оксана, подруга Альони. – Сергій Федорович дозволяє нам влітку ходити на ставок, ми там купаємося.
Потрібна справа
Коли я прибув до інтернату, то саме цього дня волонтери з Чернігова Олег Серик та Світлана Бакай привезли підопічним багато усіляких потрібних речей: ковдри, одяг, мийні засоби, продукти… І хоча з вихованців ніхто не голодний (все необхідне для них тут є), але все рівно треба бачити, як раділи підопічні закладу привезеним подарункам! Тож із задоволенням допомагали розвантажувати гуманітарний вантаж.
Керівник інтернату до своїх підопічних звертається або по імені, або просто – «мої дівчата». І вони на це дуже реагують. А ще дуже вдячні, що Сергій Федосенко організовує для них різні розважальні заходи. От вже кілька разів побував тут і артист із Чернігова Ігор Хонін. Тепер тільки й чути від інтернатівських дівчат: «Ігор Хонін, Ігор Хонін…». І коли чуєш, як вони промовляють і вигукують прізвище цього співака, то складається таке враження, що він для них – немов рідний.
Є серед підопічних закладу і творчі жінки. Самі охоче розповідають, як уміють малювати, складати мозаїчні картини…
«Шпигунські» пристрасті
За заявою директора Понорницького інтернату Сергія Федосенка в поліції відкрили кримінальне провадження за статтею 361 Кримінального кодексу України – несанкціоноване втручання в роботу інформаційно-комунікаційних систем та електронних комунікаційних мереж.
Сергій Федосенко вимушений був звернутися до правоохоронців, адже небезпідставно підозрював свого підлеглого у «шпигунстві».
Так директор став потерпілим, а «кримінальним» відповідачем – один із його підлеглих.
Маючи кваліфікацію інженера з комп’ютерних систем Юрій Ш., за словами керівника закладу, поставив у робочі комп’ютери спеціальні програми, завдяки яким, знаходячись навіть вдома, міг бачити і фіксувати всі «комп’ютерні» дії свого керівника та інших працівників закладу.
І навіть після звільнення з посади «програміст» весь час «шпигував» за діями вже колишніх своїх колег. Маячня? – скажете. Зовсім ні.
Коли Сергій Федосенко дізнався, що його документи якимось чином попадають до Юрія Ш., він запросив спеціаліста-айтішника і той виявив у робочих комп’ютерах шпигунське програмне забезпечення, через яке відбувався витік інформації всіх документів закладу – бухгалтерської документації, веб-адреси, паролі… А коли вже в процесі розслідування комп’ютери віддали на експертизу, то було процесуально й офіційно встановлено несанкціонований доступ.
Після цього, в рамках кримінального провадження, за місцем проживання Юрія Ш. в його комп’ютері були виявлені файли, які мали безпосереднє відношення до діяльності Понорницького психоневрологічного інтернату, а також шкідливе програмне забезпечення, яке дозволяло втручатися в інші електронні машини.
Тож правоохоронці разом з фахівцями прокуратури, розслідуючи справу, встановили, що дійсно таке втручання з боку односельця було.
Затим був суд, в якому підтвердився факт «шпигунського» втручання.
Окупація. Без добрих людей не вижили б
Тяжко було під час російської окупації. І хоча безпосередньо в Понорниці російських завойовників не було (тільки проїжджали військовими колонами в семи кілометрах від селища), але їхнє перебування в інших населених пунктах доволі-таки позначилося і на життєдіяльності закладу.
– У березні минулого року бували дні, коли навіть хліба не було, – пригадує ці жахливі часи керівник інтернату. – Уявляєте? Підопічним треба їсти, а хліба не вистачало. А дещо пізніше місцеві фермери допомогли нам у забезпеченні продуктами харчування. Волонтери потім нам привезли і м’ясо, і консерви, й інші продуктові набори з гречкою, рисом, макаронними виробами… Особливо хочу подякувати за допомогу Юрію Кобизському, Андрію Бородюку, Сергію Біличу, сім’ї Темнюків… Надходила допомога і з Департаменту соцзахисту області. Без всієї цієї допомоги навіть подумати страшно, що було б. А на 8 березня на виділені профспілкою гроші для наших жінок купили у Кролевці борошна та дріжджів і напекли самі хліба та булочок. Ми розуміли, що війна, оточення, окупація, але ж контингент у нас особливий. А коли не було електрики, то на подвір’ї облаштували місце і там готували їжу. То вже пізніше нам привезли генератор, так він виручав нас. Вмикали його почергово залежно від потреб: коли кухня працює, то лазня не функціонує, і навпаки.
Проблеми сьогодення
До шістдесятих років у приміщенні, де зараз розташований інтернат, знаходився райвиконком Комуністичної партії (коли селище Понорниця було районним центром – і таке було в «місцевій» історії) та військовий комісаріат. А ще раніше, до комуністичної епохи, тут був християнсько-православний храм з різними прицерковними спорудами. Добре, що хоч не додумались комуністи, як в інших населених пунктах, перетворити ці приміщення на склади міндобрива чи сільські клуби. Тож зараз, хоча у палатах по 6-8 ліжок, простору тут доволі багато – що вже казати, коли від підлоги до стелі аж 5,5 метра! І коли треба замінювати лампочки, то без драбини не обійтися.
Заклад розрахований на 80 підопічних, нині тут перебуває 79 жінок. 75 відсотків від фінансових щомісячних виплат вираховується з кожного вихованця на їх утримання. 25 відсотків можуть витрачати на свої потреби (доступ до інтернету, купівля бажаного тощо).
Донедавна були серйозні проблеми з обладнанням харчоблоку – воно настільки застаріле, що готувати їжу було навіть небезпечно. До того ж потребувала заміни старезна витяжка. Не дочекавшись сторонньої допомоги, довелося керівникові самотужки вишукувати кошти. Добре, що керівництво Департаменту соціального захисту населення Чернігівської військової адміністрації допомогло, і зараз це питання майже вирішилося позитивно. Це стосується і ремонту в цілому як їдальні, так і кухні, бо бракувало грошей на придбання будівельних матеріалів.
І якщо поточний ремонт – до прикладу, у пральному приміщенні – роблять своїми силами, то є роботи, непідйомні для самостійного виконання. Взяти хоча б опалювальну систему. Коштів на заміну димоходу у котельні немає, а його замінювати треба терміново, бо перебуває в дуже незадовільному стані. Тільки на виготовлення проектно-кошторисної документації потрібно близько 80 тисяч гривень! Тож Сергій Федосенко просить відгукнутися меценатів, аби допомогли вирішити питання реконструкції котельні. І це прохання набуває подвійної значимості, оскільки у червні цього року заклад відзначатиме 60-ліття з дня свого заснування.
Сергій Кордик, фото автора
